Слід визнати: ми всі робимо помилки у вихованні дітей, як маленькі, так і великі. Одні з нас визнають ці помилки і намагаються їх виправити. Інші переконані в своїй непогрішимості й категорично відкидають навіть думку про те, що вони зробили щось неправильно.
З наших помилок виростають великі дитячі психологічні травми. Діти налаштовуються на зневіру до дорослих. У них можуть сформуватися агресивні реакції на помилкову поведінку батьків, на зневагу до них. Це може призвести до агресивної поведінки дитини, особливо підлітка, вдома, у школі, серед однолітків. А згодом уже, створюючи свою сім’ю, така людина часто вдається до насильницьких дій стосовно близьких у своїй сім’ї.
Обговорімо, які помилки є типовими для багатьох батьків і що нам робити, якщо ми вже образили свою дитину.
Зловживання владою
На думку італійського психолога Ади Делла Топпе, одна з найпоширеніших помилок батьків — це зловживання владою. Для маленьких дітей світ наповнений чудовими відчутними речами і населений напівбогами-батьками, які годують, зігрівають, пестять, навчають, лікують, підтримують і карають. Інший відомий американський сімейний психолог Джон Бредшоу нагадує всім нам, що маленька дитина в присутності дорослих, які в декілька разів вищі та важчі за неї, почувається так, як почувалися ми в присутності велетнів. Щоб вижити, ми б погодилися виконувати їхню волю у всьому, робити все, що нам наказують.
У чому ж виявляється наше зловживання владою над дітьми? Це й незрозуміле та несправедливе покарання, й висміювання дитини в присутності інших людей, ізоляція — «Вийди. Дітям не годиться слухати розмови дорослих». У таких випадках у дитини виникає відчуття, що вона є тягарем для дорослих, її присутність небажана.
Заклопотаність, похмурість батьків, наказовий тон — усе це озивається в серці дитини болем, страхом, втратою почуття безпеки, усвідомленням своєї непотрібності батькам.
У багатьох батьків виникає природне запитання: «А як же з авторитетом батьків?» У домінаторній, тоталітарній сім’ї авторитет батьків ототожнений із засобами насильства над дітьми, демонстрацією своєї переваги над ними. Батьки іменем авторитету допускають значну нетактовність стосовно дітей, сварячись на них в присутності незнайомих людей, вихваляючись їхніми успіхами. А чому соромитись? Адже діти — наша власність, наші раби. Вони й так завжди любитимуть нас.
Зловживаючи своєю владою, батьки визначають, що має цікавити дитину, дозволяють або забороняють, не питаючи навіть думки дитини. «Що вона там може розуміти?», «Ми ж краще знаємо, в чому для неї користь і щастя».
Про повагу до занять дитини й зовсім не доводиться говорити. Як часто батьки відривають дитину від її занять для домашніх справ, вважаючи, що уроки можуть зачекати. А вже гра — це зовсім несерйозно. Головне — не галасувати, не забруднитися, не швендяти по калюжах...
***
В одній сім’ї телевізор для дорослих був набагато важливішим, ніж справи онуки, з якою вони проживали в одній кімнаті комунальної квартири. Тому приготування дівчинкою уроків перетворювалося на щоденне знущання. Дівчинка повинна була робити уроки в куточку, за виділеним для цього краєчком обіднього столу під гучний акомпанемент телевізора. Чи можна дивуватися, що ця дівчинка прагнула завжди на вулицю, подалі від «комфортної» домашньої атмосфери?
І що ж дитина? Як вона почувається, коли ми зловживаємо владою? Виявляється, наша авторитарність не робить дитину щасливою. Починається все з того, що малюк перестає радіти приходу дорослого. Навпаки, у нього псується настрій, він ховається, стає несміливим, боязким. Раптом ми дізнаємося, що наша дитина збрехала. Ми лякаємося. Замислюємося: «Звідки це?». А це ж і є перший наслідок незрозумілого і несправедливого покарання. Рветься нитка довіри між дітьми та батьками.
***
Мати дівчинки, відмінниці, дуже страждала від того, що всіма важливими секретами її дочка ділилася не з нею, а з одноліткою, своєю подругою. Така благополучна, зразкова дівчинка. Чому? А дівчинка, можливо, боялася наштовхнутися на неделікатність, висміювання.
Батькам дуже важливо знати, які наслідки в душі дитини залишають наші вчинки, агресивна поведінка, авторитарність, необережні висловлювання. Неважко собі уявити (але часто трапляється), розгнівану, а інколи навіть розлючену матір (або батька), що кричить своєму п’ятирічному синові: «Я вб’ю тебе!» або «Ти погано зробив, я не любитиму тебе». Навряд вона чи він усвідомлюють наслідки своїх висловлювань. Дитина слова велетня-гіганта сприймає серйозно, вірить йому, лякається, можливо, на все життя.
Як же так виходить, що, бажаючи дітям любові й добра, ми часто залякуємо їх, принижуємо, ізолюємо? Що робити, якщо це вже сталось? Як виправити помилку? Чи не втратимо ми авторитет в очах наших дітей, якщо вибачимося перед ними? Все це складні питання. Спробуймо знайти відповідь хоча б на деякі з них.
Сімейні традиції
Чудово мати сімейні традиції й передавати їх із покоління в покоління. Але традиції у вихованні дітей мають і певні негативні сторони. Раніше, коли наше суспільство було тоталітарним і більшість сімей була тоталітарною, авторитарність батьків, їхню категоричність діти сприймали як норму. Вони покірно мирилися з волею дорослих, своєю нерівноправною позицією в сім’ї, що переростала в таку ж позицію в суспільстві. Не знали про Конвенцію ООН про права дитини, в якій записано, що над дітьми не можна здійснювати насильства. Проте суспільство розвивається, змінюються погляди на виховання дітей, взагалі на позицію людини в суспільстві. І тепер сліпе наслідування традицій, починаючи від тугого сповивання новонародженої дитини до неповажання її особистості й, на жаль, до її тілесних покарань навряд чи є добрим прикладом.
Адже раніше так часто робили батьки в багатьох сім’ях.
***
В одній неповній сім'ї любляча, освічена мати вважала, що, оскільки вона сама виховує хлопчика, з ним необхідно бути суворою. Тому за провини, до яких належали також й погані оцінки або зауваження вчителя, дитину карали ременем. Хлопчик сприймав це як належне і не протестував. Проте психічні травми, які він регулярно отримував, давалися взнаки в його агресивній поведінці в школі стосовно однолітків. Вона набувала дуже небезпечних форм. Мати схильна була звинувачувати вчителів, дітей, але не себе.
***
Якщо ми хочемо, щоб діти довіряли нам, зважали на нашу думку, треба вміти визнавати свої помилки і за необхідності вибачатися перед дітьми. Ваш авторитет від цього не тільки не впаде, а навпаки — зросте. Якщо дитина розумітиме, що ви така ж людина, як інші, що ви можете зробити помилку і чесно визнати її, вона довірятиме вам, не очікуючи від вас підступності або нетактовності.
Як каже Ада Делла Топпе, добре виховати дітей — значить виробити у них звичку враховувати, що у людей навколо них рівні з ними права, неухильно керуватися принципом, загальним як для дорослих, так і для дітей: «Можеш поводитися так, як тобі подобається, але при цьому не зловживай своєю свободою, не використовуй її на шкоду іншим».
Нагадаємо, що в партнерській сім’ї конфлікти вирішують мирним шляхом, усі члени сім’ї беруть участь у розв’язанні важливих проблем. У цих випадках батькам легше уникнути помилок зловживання владою, легше побудувати з дитиною стосунки, які базувалися б на повазі та довірі.
Дитячі страхи
Багато хто з науковців вважає, що страх стає загальнолюдською проблемою. Саме на цьому акцентують увагу суспільства німецькі фахівці. Існує навіть наукова концепція про те, що багато дітей, особливо таких, які мають більш розвинену праву півкулю мозку, вже народжуються з почуттям страху.
Як же ми можемо допомогти нашим дітям, щоб вони почувалися в безпеці? Про це думає багато фахівців. Вони намагаються знайти відповіді на головні запитання: «Як допомогти дитині подолати свої страхи? Як не створювати ситуації, в яких у дитини формуються страхи?».
Дитину оточує багато незнайомих предметів. Вона хоче розібратися в тому, як сконструйовано речі, які існують норми поведінки, звільнитися від почуття страху перед незнайомим світом. І вона звертається з цим до батьків.
Батьки дуже часто закриваються від проблем і питань: «Це нічого, минеться», «Такого не буває», а найчастіше вони кажуть: «Коли підростеш, це все минеться». У когось із дітей може й минеться, але в багатьох дорослих залишаються незрозумілі страхи, які потім добряче псуватимуть їм життя.
Психологи вважають, що існують три найдієвіші способи подолання таких дитячих страхів:
- Інформування;
- послідовний досвід;
- присутність людини, яка може допомогти.
Як рекомендує Ян Дарзату, дуже важливо, щоб дитина, коли в неї виникає страх, відчувала вашу присутність. Виявляється, для дитини вкрай важливою є ваша зовнішність. Вона помічає вас у пітьмі, здалеку. Помітить звуки вашого голосу, ваші запахи, доторки. Загалом, ваша присутність допомагає дитині відчути себе в безпеці. І це дуже важливо розуміти — дитина почувається в безпеці, коли фізично відчуває присутність батьків, які її люблять.
Виявляється, дитина почувається в безпеці, якщо вона знає про настрої матері та батька, про те, що їм подобається і що — ні. їй тоді набагато легше не потрапити в конфліктні ситуації. А ми часто не звертаємо уваги на дитину і дуже мало розповідаємо їй про себе. У нас було таке уявлення, що дитині не потрібно знати про наші неприємності. А виявляється, значно краще разом пережити прикрощі, підтримуючи одне одного. Це допомагає підтримувати партнерські стосунки в сім’ї, відвертаючи значну кількість страхів дитини.
Дуже важливо бути доступним для своєї дитини. Якщо дитина хоче вас про щось запитати, уважно і доброзичливо вислухайте її, намагайтеся дати вичерпну відповідь. Це теж є інформаційною підтримкою почуття безпеки вашої дитини.
Доторки до дитини
У дитини є постійна потреба в тому, щоб до неї торкалися батьки, які її люблять — потримали руку на її голові, доторкнулися до плеча, обійняли. Ці доторки, поцілунки підтримують у дитині почуття безпеки. Потримайте руку на голові дитини, коли вона чимось схвильована і її треба заспокоїти. Потримайте її на колінах, коли вона хвора. Коли дитина плаче, дуже добре потримати її обличчя в долонях, подивитись їй в очі і все-таки з’ясувати, що її турбує. Якщо вам треба йти, поїхати у відрядження, дитині легше буде перебороти своє почуття втрати безпеки, страху, якщо ви її обіймете, потримаєте руку в неї на спині, покажете, що ви теж переживаєте, що розлучаєтеся з нею.
Якщо дитина прийшла зі школи, треба, щоб вона відчула, що її помітили, що їй раді. Якщо ви усміхнетеся до неї, поцілуєте її, ви підтримаєте в неї почуття безпеки.
Важливим є ваш голос
Для дитини вкрай важливим є ваш голос, те, як ви з нею розмовляєте. Як часто ми не стежимо за тим, як ми розмовляємо зі своїми дітьми! Можемо сказати дитині: «Відчепися!», «Почекай!», «Відійди, дай мені перепочити!». Як часто своє роздратування ми переносимо на дитину! Виявляється, як стверджують психологи, дитина уважно дослухається до вашого голосу й почує вас і вночі, і в гомінкій кімнаті, й під час дощу. Дитина вас чує завжди. І тому вкрай важливо, як ви розмовляєте з нею, який ваш голос вона пам’ятає. Багато хто з батьків думає: «У мене немає голосу. У мене немає слуху», і не співає для своєї дитини. А для вашої дитини ваш спів — це не тільки те, що допомагає їй долати свої страхи, а й додає їй віри в життя. Дуже важливо, щоб була така пісня, яку ви співаєте їй, коли вона ввечері засинає.
Чітко повідомляйте дитині, чого ви від неї хочете
Ще одна порада. Дуже чітко повідомляйте дитині, чого ви від неї хочете. Не кажіть їй: «Будь гарною дівчинкою або гарним хлопчиком». Попросіть її про щось конкретне, наприклад: «Посидь, будь ласка, 10 хв ось тут, а я за цей час закінчу цю роботу або розмову».
Встановлюйте кордони вашого керівництва дитиною. Не запитуйте: «Що ти хочеш на сніданок?», а краще запитуйте конкретно: «Ти хочеш бутерброд з ковбасою чи з сиром?». У першому випадку дитина розгубиться, а в іншому зробить простий вибір і почуватиметься впевнено.
Підтримуйте в дитині її почуття безпеки
Якщо в житті дитини відбувається щось серйозне, наприклад, коли їй час іти до дитячого садка або до школи, вона зазвичай лякається цього. Підтримати дитину можна, по-перше, інформуванням, а по-друге, розповіддю про те, як ви пережили таку подію та що в цьому було позитивним для вас. Наприклад, дуже підвищують почуття безпеки такі слова мами чи тата: «Ось ти підеш у дитячий садок. А знаєш, я у дитячому садку знайшов собі друга».
Дуже підтримає в дитині її почуття безпеки ваше попередження про те, що її чекає.
Будьте послідовними
Треба бути послідовним. Дитина дуже нервує й боїться батьків, коли вони щодня змінюють свої керівні вказівки.
Багато дітей відчуває страх у темряві
Бувають обставини, які сприяють виникненню дитячих страхів. Наприклад, темрява. Багато дітей відчуває страх, коли вони потрапляють у темряву. І в казках, і в міфах, і в кіно, якщо герої потрапляють у темряву, вони стикаються з темними силами. На жаль, наші діти зараз дивляться надто багато передач, де їм показують всілякі жахи. Почуття страху зростає. Страху перед темрявою зокрема. Що нам робити в таких випадках?
Треба пам’ятати, що антиподом темряви є світло. Треба працювати зі світлом. Зараз ця порада звучить трохи незвично (треба ж економити електроенергію). Але все-таки треба надати дитині, яка боїться темряви, можливість засинати із світлом невеликої лампи. Треба подумати, як зробити так, щоб коридор, яким вона вночі йтиме до туалету, був освітлений.
Багато маленьких дітей приходить додому після школи в порожню квартиру. їм страшно. Треба їм дозволити вмикати відразу всі лампи, щоб було світло і вони могли переконатися, що в квартирі нікого чужого немає. Виявляється, багато страхів пов’язано в дитини з переїздом. Якщо ви переїжджаєте в нову квартиру або інше місто, обов’язково візьміть із собою щось таке, що може служити ознакою милого душі дитини оточення — кущик, який можна пересадити біля нового будинку або якісь квіти, наприклад. У дитини виникає страх на новому місці перед усім — перед новим місцем, перед сусідами, навіть перед новими деревами...
Щоб іще більше додати своїй дитині відчуття безпеки, корисно подарувати їй щось недороге, але таке, щоб вона могла це завжди носити з собою — корали або браслет, наприклад. Ця річ, подарована батьками, талісман, якщо хочете, теж сприяє подоланню почуття страху.
Даруйте свою фотокартку
І ще дещо про фотокартки. Якщо дитина їде кудись, наприклад, збирається в похід або табір, подаруйте їй свою фотокартку. Краще, якщо це буде фотокартка, на якій мама грається з нею, або фотокартка всієї сім’ї. Це, виявляється, також додає дитині почуття безпеки.
За виданням: Бондаровська В. та ін. Школа для батьків /В. Бондаровська, К. Бабенко, О. Возіянова та ін. — К., 2006.